У західному суспільстві пунктуальність є свого роду культом. Акуратності поводження із часом і точності дотримання раніше встановлених часових графіків у багатьох європейських країнах надається виключного значення.

Часові умови спілкування є предметом особливої уваги дослідників, які вивчають таку семіотичну дисципліну, специфічний напрям психології невербального спілкування як хронеміка (семіотика часу).

Для людей, вихованих у європейській традиції, час – це щось таке, що відбулося між двома подіями. Упевненість у протяжності часу розділяють практично усі в західному світі, але практика спілкування в міжнародних компаніях доводить, що існують відмінності культурного ставлення до часу. Наприклад, у культурі росіян немає підкресленої пунктуальності, тому спізнення не лише можливі, але й частенько обов’язкові (у гості, на приймання і т.ін.), а от, скажімо, англійці знамениті підкресленою точністю й бережливим ставленням до часу.

В американському штаті Юта мормони (представники релігійної громади) розвинули пунктуальність до крайнощів. Вони сприймають кожну хвилину як значний елемент, суворо ставляться до запізнень і намагаються прибути заздалегідь, аби не спізнитися.

У Німеччині соціально прийнятною нормою вважається прихід на зустріч точно в домовлений час. В Америці проявом увічливості є прихід на п’ятнадцять хвилин раніше, у той час, коли в Британії навпаки допустимою межею пунктуальності є запізнення на п’ятнадцять хвилин. Значно розширені часові рамки в Італії, де традиційно дозволено запізнюватись на одну годину.

Цікаву інформацію про варіативне ставлення представників різних етнокультур до фактору часу наводить професор факультету іноземних мов Московського державного університету С. Г. Тер-Мінасова, розповідаючи про випадок, який стався з її студентом. Він запросив до себе на свій день народження на 19 годину друзів по студентському гуртожитку. Ось як він описав збирання гостей: “Німці прийшли о 18.55 і здивувалися, що нікого немає. Китайці прийшли о 19.05, довго вибачалися за спізнення і пояснювали причини. О 19.30 прийшли росіяни й угорці та сказали: “Давайте починати”. Корейці прийшли о 20.30 і досить стисло вибачилися. Американці прийшли о 21.15, були дуже задоволені, що вечірка в розпалі й не сказали ані слова про спізнення. Інші російські друзі потім ішли усю ніч”.

Навіть такі повсякденні поняття, як день-ніч, ранок-вечір, якщо їх порівняти з англійськими словами day-night, morning-evening – наочно ілюструють неспівпадання культурних уявлень про час доби в різних народів.

Англійське morning (ранок) триває дванадцять годин, рівно півдоби – від опівночі до опівдня. Саме тому британці, які загуляли на вечірках приходять додому не в годину чи дві години ночі, а в годину чи дві години ранку (one/two o’clock in the morning). Потім починається день, але зовсім не day, як переклав би українсько-англійський словник слово день, а afternoon – опісля полуденний час. Як впливає із внутрішньої форми слова, afternoon триває від полудня приблизно годин до п’яти-шести коли починається – начебто вечір, що вже о восьмій годині змінюється коротенькою ніччю. А опівночі – уже, “ранок”. Тому то й шокує українців і росіян, які вивчають англійську мову, невинне англійське речення : he came to see her last night (він відвідав її минулої ночі). Зрозуміло, що насправді last night відповідає нашому поняттю вчора ввечері.

Отже, час по-різному сприймається в різних культурах. Відчуття часу пов’язане із соціокультурними особливостями суспільства. На думку американського антрополога  Едварда Ґолла, культурно усвідомлений час є головною організаційною системою життя і комунікації, тому що за допомогою цієї системи люди виражають свої почуття та важливість своїх учинків і дій.

Кожній культурі притаманне своє сприймання й використання часу. Від того, яка цінність часу в певній культурі, залежать темп і ритм життя, типи та форми спілкування людей. Так, якщо західна культура чітко фіксує час і запізнення тут сприймається як провина (“точність ввічливість королів”), то в арабських країнах, в Латинській Америці та деяких країнах Азії запізнення нікого не здивує.

Діловий етикет європейський країн особливо підкреслює неприпустимість запізнення на важливі зустрічі. Межовий часовий інтервал – 7 хвилин, хоча в ситуації, менш формалізованій, можливе запізнення до 15 хвилин (так, якщо викладач запізнюється на заняття більше аніж на 15 хвилин, студенти мають “законне” право залишити аудиторію). В Індії ж за етикетом можливе запізнення до 40 хвилин. Араби розглядають призначення їм конкретних строків як особисту образу; ефіопи оцінюють справу, на яку витрачено багато часу, як дуже престижну: чим довше, тим краще. Окрім того, витрати часу на повільні ритуальні бесіди підвищують значущість співрозмовників в очах один одного. Для американців такі розмови – гаяння часу.

Однією з найважливіших культурних відмінностей, за Е. Ґоллом, є відмінність між монохронним і поліхронним сприйманням і використанням часу. Монохромне сприймання часу означає, що в один і той же проміжок часу можливий лише один вид діяльності, а дії мають відбуватися послідовно, одна за одною. Поліхронне сприймання часу, навпаки, передбачає, що в певний проміжок часу може здійснюватися кілька справ. Ця відмінність породжує й різні типи поведінки представників різних культур.

У монохронних культурах час лінійний, він поділяється на відрізки, заповнення яких ретельно планується. Такий час можна витратити, зекономити, прогаяти, надолужити, прискорити, пригальмувати або втратити (цікаво, що саме в монохромній культурі виникла приказка “час – гроші”). Монохронна культура притаманна для індустріально розвинутих країн, є типовою для Німеччини, США, країн Північної Європи.

У монохронних культурах час сприймається не як лінія, а як деяка мітка, тому він менш відчутний. Представники таких культур більш гнучкі в поводженні із часом, про точне використання часу вони навіть не замислюються, оскільки він не є цінністю. До типових поліхронних культур зараховують культури країн Латинської Америки, Близького Сходу та Середземномор’я.

Відмінності між представниками монохронних і поліхронних культур полягають у наступному:

- носії монохронної культури намагаються робити одну справу в один певний проміжок часу, вони достатньо замкнені, зібрані, сконцентровані на своїй роботі, не люблять, коли їх переривають в процесі якоїсь діяльності, дотримуються усіх домовленостей, відчувають відповідальність за свою роботу, намагаються не заважати іншим, пунктуальні та підтримують короткотермінові міжособистісні контакти; поважають чужу власність, рідко беруть і дають у борг;

- носії поліхронної культури, навпаки, здатні робити декілька справ одночасно, частіше переривають роботу, надають менше значення домовленостям про зустрічі. Вони часто і легко змінюють свої плани, більше цікавляться людиною та її особистими справами, аніж роботою, часто беруть і дають у борг, їхня пунктуальність залежить від взаємовідносин, вони схильні встановлювати взаємини на все життя.

Як правило, контакти між представниками монохронної та поліхронної культур не минаються без ускладнень. Тож у міжкультурній комунікаціїї необхідно враховувати і  цей суттєвий аспект повсякденності.